12 березня 2016 року виповнилося 153 років від дня народження видатної постаті української та світової науки В.І.Вернадського. Українець за походженням, він глибоко перейнявся ідеєю національного наукового, економічного та культурного відродження України.
У дуже короткий, але насичений доленосними подіями історичний період — 1918—1920 років вчений відіграв визначальну роль у заснуванні Української академії наук, Національної бібліотеки Української Держави, низки університетів та інститутів, наукових організацій і товариств. Попри важкі економічні та політичні обставини, йому вдалося мобілізувати всі творчі сили українського суспільства на розбудову національної держави, формування її майбутнього.
Підґрунтям духовних сил В.І. Вернадського стали його міцне історичне, родинне, духовне та інтелектуальне коріння, яке визначило його єдність з українською культурою і наукою. Рідня академіка та його дружини Наталії Єгорівни належить до старовинних українських родів Старицьких, Зарудних, Рудниковичів, Лазарєвих, Вернадських, які подарували суспільству відомих державних та військових діячів, активних учасників демократичного руху. Володимир Іванович успадкував від них і потяг до знань: його прадід І.Н. Вернадський навчався в Переяславському колегіумі та Києво-Могилянській академії, оселився на Чернігівщині, його було обрано священиком села Церковщина Березинського повіту. Дід Володимира Івановича закінчив Московську медико-хірургічну академію, був військовим лікарем, брав участь у всіх походах О.В. Суворова та М.І. Кутузова і згодом отримав чин колезького радника, що надавало право спадкового дворянства. Батько, Іван Васильович Вернадський, закінчив Університет Св. Володимира у Києві, де в 28 років вже став професором і викладав економіку та статистику, працював у Московському університеті, у Санкт-Петербурзі — в центральному статистичному комітеті Міністерства внутрішніх справ, викладав у вищих навчальних закладах. Його мати, Ганна Петрівна, належала до українського старшинського роду Констатиновичів. У родині В.І. Вернадського підтримували національні українські традиції, вивчали історію України, лунали народні пісні, які чудово виконувала мати. Мабуть тому і поїхав учений у тяжкі для України часи до Києва і створив національну Академію Наук України, збираючи в Києві розкиданих по всій Росії та Європі видатних українських вчених.
У 1868 р., у зв'язку з хворобою батька, сім'я переїхала з Петербурга до Харкова, де Іван Васильович Вернадський влаштувався на посаду директора Харківського банку. Підтримував дружні стосунки з діячами української культури, був знайомий з Т. Г. Шевченком, дружив з М. О. Максимовичем – першим ректором Київського університету, біологом, істориком, фольклористом, письменником. Кожне літо сім'я Вернадських проводила в маєтку українського письменника Г.Ф. Квітки-Основ'яненка.
В.І. Вернадський був троюрідним братом В. Г. Короленка – відомого письменника та мав родинні зв'язки із Миколою Гулаком – педагогом і вченим, одним із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства.
Дитинство та юнацькі роки В.І. Вернадського були тісно пов’язані з Полтавщиною. У своїх спогадах він писав: «Улітку (1889—1918), за винятком майже щорічних поїздок за кордон і польової роботи з мінералогії і геології, ми жили в Полтаві і в Полтавській губернії, де жили батьки моєї дружини, і де в мене був маленький хутірець на Пслі біля Шишак» . Власне там, у Шишаках, в 1916—1917 роках В.І. Вернадський закладає засади вчення про живу речовину, принципово нового біосферного наукового світогляду — біогеохімії.
На дачі видатного хірурга М.В. Скліфосовського біля Полтави під час канікул збиралася демократична молодь, там В.І. Вернадський зустрів свою майбутню дружину, Наталію Єгорівну Старицьку, з якою одружився 1886 року. Її сім’я походила з нащадків старовинного дворянського роду Старицьких. Батько Наталії Єгорівни, Єгор Павлович Старицький, юрист, голова департаменту законів Сенату, 20 років служив у Грузії, був активним членом Географічного товариства.
Під керівництвом свого вчителя В.В. Докучаєва, засновника ґрунтознавства, який читав курс мінералогії в Петербурзькому університеті, молодий В.І. Вернадський брав активну участь в експедиціях в Полтавську губернію, за матеріалами яких написав свої перші праці. Упродовж 1894—1909 років В.І. Вернадський досліджував ґрунти у Кременчуці та Пирятині, Дрогобичі, Бориславі, Лубнах, Ісачівський пагорб у долині Дніпра, Житомирську губернію, Рівненський повіт тощо.
В.І. Вернадський був членом вітчизняних наукових товариств, зокрема Українського наукового товариства (Київ), Полтавського товариства «Просвіта», Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка (Львів), Товариства дослідних наук при Харківському університеті та інших. Дружні відносини він підтримував із видатним українським діячем М.П. Драгомановим, з яким познайомився в Парижі, і який справив значний вплив на його українознавчі погляди.
Тісні зв’язки В.І. Вернадського та видатного українського державного діяча і вченого, також майбутнього академіка М.П. Василенка, з яким він працював у Тимчасовому уряді в Петрограді над реформою освіти, стали вирішальними для подальшої долі української науки, що створювалася в незалежній Українській державі періоду гетьмана П.Скоропадського. Тоді М.П. Василенко, який на тої час був прем’єр-міністром і міністром освіти в гетьманському уряді, запросив В.І. Вернадського, тоді вже відомого вченого, національно-демократичні ідеї котрого були йому близькі, очолити створені при Міністерстві освіти Комісії у справах вищої школи і наукових установ та Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук. В.І. Вернадський вважав, що академія наук має стати потужним національним науковим центром, розбудованим на державних засадах, першим з істориків і дослідників науки довів ефективність саме такої форми її організації в нових умовах ХХ століття, коли невпинно зростає значення розвитку природничих наук як фундаментальних галузей знання і їхньої ролі для економічного поступу держави, а гуманітарних — для її національного самоствердження.
Завдяки зусиллям М.П. Василенка вже 9 жовтня 1918 року з’явився «Закон Української Держави про заснування Української академії наук у м. Києві», підписаний гетьманом Павлом Скоропадським. Цей документ ухвалював Статут УАН і набирав чинності з 1 листопада 1918 року.
В Україні створювалася потужна інформаційна та експериментальна інфраструктура для академічних досліджень: Національна бібліотека, сади (ботанічний та акліматизаційний), біологічні станції, обсерваторія, постійні комісії, лабораторії та кабінети, друкарня, Фотографічний інститут, а також низка комплексних установ, де співіснували науково-дослідні музеї та окремі фундаментальні, експериментальні та прикладні інститути, зокрема фізично-географічний, зоології, ботаніки, хімії, механіки, фізики, геодезичний, медицини та ветеринарії.
27 листопада 1918 року В.І. Вернадського одноголосно обрали головою-президентом академії, а неодмінним секретарем — академіка А.Ю. Кримського. Національна академія наук пройшла майже 95-річний історичний шлях, будучи головною державною науковою установою і кістяком фундаментальної науки в Україні.
Плідною була й ідея В.І. Вернадського одночасно з Академії наук заснувати Національну бібліотеку. Діяльність Національної бібліотеки базувалася на таких принципах: забезпечення повноти книжкового фонду, що мав відображати знання з різних галузей науки та культури всіх країн світу; збирання творів національного друку, стародруків, рукописної, музичної, картографічної спадщини про Україну і український народ; позавідомчий і позаполітичний характер роботи та загальнодоступність.
В.І. Вернадський доклав багато особистих зусиль до комплектування бібліотечних фондів. Завдяки його персональному опікуванню Національна бібліотека поповнилася значною кількістю особистих архівів та приватних бібліотек видатних вчених із різних галузей знань, громадських діячів, просвітницьких організацій («Старої» та «Нової громади», Київської «Просвіти» тощо). Сьогодні Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського (статус національної їй повернули 1996 року) — одна з найбільших у світі. Це головна книгозбірня країни, загальнодержавний комплексний науково-інформаційний, науково-дослідний, науково-методичний та культурно-просвітницький центр. Тут зосереджено понад 15 мільйонів різних одиниць бібліотечного збереження.
Ще одним напрямом науково-організаційної роботи В.І. Вернадського стала участь у реформуванні системи вищої школи та в діяльності Комісії в справах вищої школи і наукових установ при Міністерстві освіти. Комісія під головуванням В.І. Вернадського працювала від 20 червня до 12 грудня 1918 року лише чотири місяці. Найбільше уваги було приділено доцільності створення національних українських університетів, відкриттю нових університетів та інститутів різного типу — народних, приватних та державних у великих містах України, виробленню університетських статутів, їхньої структури і штатів, функціонуванню наукових товариств. Було створено Київський державний український університет (згодом увійшов до складу Університету Св. Володимира) та Кам’янець-Подільський державний український університет в серпні 1918 року, де навчання на базі широкого кола предметів здійснювалося українською мовою.
Окрема сторінка — кримський період життя В.І. Вернадського. Ця сторінка біографії вченого нерозривно пов’язана з Таврійським університетом, що нині носить його ім’я. Ще 1916 року В.І. Вернадський разом із трьома десятками інших прогресивних учених, які представляли Державну Раду Російської імперії, підтримав ідею створення університету в Криму, підписавши відповідний проект закону. У березні 1920 року В.І. Вернадського обрали на посаду професора мінералогії Таврійського університету в Сімферополі, а через півроку він став ректором і очолював цей заклад до 12 січня 1921 року, коли почалася радянська реформа освіти. Очоливши університет, Володимир Іванович реалізував там усі свої демократичні задуми. У важкий час громадянської війни Таврійський університет поєднав долі багатьох видатних російських та українських учених. Там працювало багато знайомих та колег В.І. Вернадського, серед котрих, зокрема, були В.А. Обручев, М.І. Андрусов, В.І. Палладін, Г.М. Висоцький, Г.Ф. Морозов, М.І. Кузнєцов та багато інших. Там працював і син В.І. Вернадського — Георгій. Улітку 1920 року В.І. Вернадський заснував у Криму Комісію з вивчення природних виробничих сил при Кримському товаристві дослідників природи, яка здійснювала активні дослідження Криму та Азовського моря.
У 1922-1926 роках Вернадський викладав у знаменитих університетах Франції – Карловому і Сорбонському.
Після повернення з Парижа для Вернадського настали лихі часи: Українська Академія наук втратила самоуправління, а Вернадський з його вченням про живу речовину став першою мішенню пильних «філософів-комісарів». Його оголошують антиматеріалістом і містиком, його біохімічну лабораторію намагаються закрити, учнів-послідовників репресують... Та попри це, Вернадський свідомо залишається в Україні. Багато хто з його друзів, колег та учнів перенесли весь жах репресій тоталітарного режиму. В.Вернадський не залишав їх у біді, роблячи все, що від нього залежало, для полегшення їхньої долі, хоч це нечасто приносило позитивні результати. Самого В.Вернадського, зважаючи на його світову популярність і похилий вік, влада не чіпала.
1937 року геніальний вчений виступає в Україні на Міжнародному геологічному конгресі в Харкові з доповіддю «Про значення радіоактивності для сучасної геології», в якій попереджає про радіоактивну небезпеку для людства.
Останні роки життя вченого припали на другу Світову війну. В роки війни і окупації України Вернадський написав патріотичну статтю «Збережіть український народ». Ця стаття проникнута болем вченого за долю України, її народ та культуру.
Вернадськi були евакуйовані з Москви 16 липня у Казахстан (курорт Борове). Для них видiлили будиночок, в якому академiки збирались на засiдання. Володимир Іванович переймався проблемами бiогеохiмiї та хронiкою власного життя. Як завжди, мав численне листування. Допомагав вдовам, дiтям знайомих, у тому числi й грошима. Інодi робив це завуальовано: у вдови Ольденбурга Олени Григорiвни вiн «купує для академiї» за власнi кошти ще не написанi нею спогади про Сергiя Федоровича.
3 лютого 1943 року не стало Наталiї Єгорiвни. Володимир Іванович дуже важко пережив смерть дружини, говорив, що буде добиватись переїзду в Америку, щоб скiнчити своє життя серед рiдних. Але через кiлька днiв звичка до роботи та небажання вiдволiктися змусили його знову почати диктування. Володимир Іванович написав статтю на згадку Наталi Єгорiвни, з якою прожив «душа в душу и мысль в мысль» 56 рокiв i п’ять мiсяцiв.
Зрозумiло, що за цих обставин такiй скромнiй людинi, як Володимир Іванович, не спадало й на думку святкувати свiй 80-лiтнiй ювiлей. Щоправда, в Українськiй академiї наук вшанували ювiлей одного зi свої засновникiв спецiальною науковою сесiєю з доповiдями та спогадами.
Указ про присвоєння Сталiнської премiї з грошовою винагородою 200 тисяч карбованцiв став для Володимира Івановича несподiванкою. Прочитавши його в газетi, вiн одразу ж надiслав Сталiну телеграму подяки iз проханням, як тодi було заведено, половину суми спрямувати на потреби оборони.
З евакуацiї повернувся до Москви у серпнi 1943 року. Вернадський закінчив свою останню статтю «Кілька слів про ноосферу» і вранці 6 січня 1945 року, на Святий Вечір, помер, як і його батько, від крововиливу в мозок.
На похорон прийшла сила-силенна люду. Хтось із колег, промовляючи останнє слово на могилою, вже тоді назвав Володимира Вернадського «пророком, який бачив через голови інших людей і через століття».
В Україні ім’я великого вченого не забуте. Його ім’я носить найбільша бібліотека в Київі, є премія ім.Вернадського, університет ім.Вернадського (м.Сімферополь), його ім’ям названо полярну станцію в Антарктиді.
В.І. Вернадський написав 1921 року в листі до М.П. Василенка: «Ви знаєте, яка дорога мені Україна і як глибоко українське відродження проникає до всього мого національного та особистого світогляду, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя взяти в ньому участь. Я вірю не тільки в його майбутнє, але й, зокрема, в майбутнє Київської Академії наук і Національної бібліотеки».
З ім’ям В.І. Вернадського пов’язані важливі сторінки природознавчого дослідження України та визначальні етапи організації й розвитку національної науки, освіти, культури в ХХ ст. Могутній інтелект, науково-організаційний досвід та авторитет В.І. Вернадського дозволили об’єднати найкращі наукові сили української інтелігенції, розкрити масштаб та міць їхнього потенціалу, відкрили можливості створити, попри всі суспільні катаклізми, великі дослідницькі колективи вчених, що здобули світове ім’я українській науці. На всіх етапах функціонування в Україні Академії наук, Національної бібліотеки, низки університетів та інститутів фундаментальні засади теоретичного та практичного внеску академіка В.І. Вернадського та його однодумців забезпечили для функціонування життєдайні сили.
У конкурсі, проведеному нещодавно українськими засобами масової інформації, Володимира Івановича Вернадського названо "Людиною століття". Вернадський — один із небагатьох учених-універсалів минулого сторіччя. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із засновників геохімії і радіогеології, творцем біогеохімії, вчень про біосферу і ноосферу. Його внесок у науку відзначений численними преміями й обранням дійсним членом ряду світових академій наук і наукових товариств. Саме йому випала честь стати одним із творців і першим президентом Української академії наук.
Немає коментарів:
Дописати коментар