Поезія на щодень

Вже почалось, мабуть, майбутнє. 

Оце, либонь, вже почалось… 

Не забувайте незабутнє, 

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне, 

не загубіться у юрбі. 

Не проміняйте неповторне 

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди, 

минає славне і гучне. 

Шукайте посмішку Джоконди, 

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку, 

і сонце завтрашнього дня, 

вечірню в попелі жаринку, 

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона, 

в невідворотності зникань, 

як рафаелівська Мадонна 

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики 

людей велика ряснота. 

Нехай тендітні пальці етики 

торкнуть вам серце і вуста.

Ліна КОСТЕНКО

Настане ранок – посміхнись!
 І кожен день цінуй як диво! 
Навколо себе озирнись:
 Скажи собі, що ти – щаслива! 
Створи колекцію з удач, 
Забудь проблеми і печалі.
 І ворогів своїх – пробач.
 І злі думки - жени подалі…
 Збагни нарешті – все мине
 Навіщо ж сили витрачати?
 Життя прекрасне… бо одне…
 Й його не варто марнувати!

Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
Ліна КОСТЕНКО

Вже рік старий за обрії пливе. 
Уже й Новий стоїть на виднокрузі. 
Хай у Новому буде все нове, - 
старі лиш вина, істини і друзі.
Ліна КОСТЕНКО

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О, покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!
Ліна КОСТЕНКО

Я вас люблю за те, що ви дерева.
Що ви прийшли до мене, що ви тут.
Зима стоїть, скляна і перкалева.
Метуть сніги. Сніги метуть, метуть...


Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.
Ліна КОСТЕНКО

Я нахиляюсь над безоднею, 
кричу у безвісті віків: 
А як же ми один без одного 
в Сузір'ї Гончих Павуків?! 

І як же ти один у Всесвіті? 
І як же тут без тебе я?! 
Впізнай мене в холодній безвісті, 
згадай моє земне ім'я!
Ліна КОСТЕНКО

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! - та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій!
І плаче коник серед трав - нема мелодій!
Ліна КОСТЕНКО

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день! 

Вечірнє сонце, дякую за втому. 

За тих лісів просвітлений Едем 

і за волошку в житі золотому. 

За твій світанок, і за твій зеніт, 

і за мої обпечені зеніти. 

За те, що завтра хоче зеленіть, 

за те, що вчора встигло оддзвеніти. 

За небо в небі, за дитячий сміх. 

За те, що можу, і за те, що мушу. 

Вечірнє сонце, дякую за всіх, 

котрі нічим не осквернили душу. 

Ліна КОСТЕНКО

Буває часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чесно, незрадливо,
Усе як є — дорога, явори,
Усе моє - все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко

Сипле цвіт із черемшини
Сипле цвіт із черемшини,
Одягає землю білим,
На гілках її пташина
Надриває серце співом.

У нові зелені фраки
Одяглися осокори,
Листя їх, щоб не забракло
Світла, тягнеться угору.

О, Весна, п'янка отрута,
Ти - солодка, ти – завзята,
Огортає м'ята-рута
Серце ніжним ароматом.

Сипле цвіт із черемшини,
Наче чисті біли сльози,
І вклоняються долини
Неба спалахам та грозам.

Фотомайстер в забаганці
Хоче мить зафіксувати,
Як земля у вишиванці
Йде Великдень зустрічати.

Автор: Людмила Лєгостаєва

Яка різниця – хто куди пішов...
Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.
Ліна Костенко

ВЕСНА

Ось іде весна ланами, 

Перелогами, лісами. 

Де не ступить — з-під землі 

Лізуть паростки малі.

Як опустить вниз правицю — 

Зеленіє скрізь травиця. 

Як лівицю підведе — 

Всюди листя молоде.

На берізку гляне зблизька — 

У сережках вся берізка, 

До верби підійде — ба! — 

В білих котиках верба.

А як здійме руку вгору 

До блакитного простору — 

З кожним помахом руки 

Линуть з вирію пташки.

Розквітають в луках квіти, 

Зеленіють в лісі віти. 

Все зелене, молоде... 

За весною літо йде!

Н. Забіла

 

Шипшина важко віддає плоди...

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: - Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

ЖУРАВЛИК

З далекого краю,
З далеких світів
Журавлик на крилах
Додому летів,
Минав океани,
Ліси і моря,
Вдивлявсь крізь тумани:
- Чия це земля,
Чиї це долини,
Чиї це луги,
Чию це калину
Гойдають вітри!
Впізнав батьківщину:
- Моя це земля,
Моє тут гніздечко
І мова моя.
Л. Пилип’юк

Моя Земля! Ти — очі, повні сліз. 
Ти — трав гірких повільне проростання. 
Хто ж знав, що ми підемо в ліс 
Гриби збирати, але вже востаннє? 
Двадцятий вік створив свою чуму 
Біда полям і озеру, і плесу
Хто скаже нам — куди?
Хто скаже нам — чому?
І крізь які терни пройшли шляхи прогресу?
Ліси мої, хто ж вас убереже?
Чи є у вас тепер хоч неба синій клапоть?
Що людству залишається? Невже?
Обнятися з лелеками і плакать?
Оксана_Пахльовська

ЖУРАВЛІ

Прилетіли журавлі,

Сіли в полі на ріллі,

То пасуться, то курличуть —

Мабуть, це Весну вже кличуть.

Ходять довгі журавлі,

Щось вишукують в землі,

Щось воркують, щось віщують,

Вже Весну, здається, чують.

А здаля вже крався лис...

Шиї витягли, знялись,

Олексанрд Олесь

Все на землі, все треба берегти –

І птаха й звіра, і оту рослину,

Не чванься тим, що цар природи ти –

Бо врешті, ти його частинка.

Друже мій, люби життя,

Люби людей, природу,

А кривду кинь у забуття,

Як камінь в тиху воду.

Б.Лепкий

Впаду на груди рідної землі
І серцем її дихання відчую.
Відчую рани, болі і жалі.
Чи є той лікар, що все це злікує?
Цей тужний стогін лине з глибини,
І знову й знов мою тривожить душу.
Він народився з нашої вини –
Ми до землі були такі байдужі…
Ми брудом запоганили річки,
Розводим сміття замість зелен-саду.
І ліс стоїть, засмучений такий –
Ми більше нищимо дерев, ніж садим.
І чи весна надворі, чи зима,
Чи дощ іде, чи сніг останній тане –
Дими висять довкіл, немов туман,
Крізь них до неба погляд не дістане.
…Впаду на груди рідної землі
І прошепочуть тихо-тихо губи:
Ми тут живемо, а не десь в імлі.
Чому ж цю землю так безжально губим?
Віктор Геращенко

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Ліна Костенко

Ну що б, здавалося, слова... 
Слова та голос — більш нічого. 
А серце б'ється — ожива, 
Як їх почує!.. Знать, од бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! ..... 
Тарас Шевченко

Страшні слова, коли вони мовчать, 
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Ліна Костенко

А за вікном, на жаль, не венеційські ночі,
а сірі будні й лондонський прогноз.
Не сяє сонце, але ж не мороз.
Я б це назвала осінню охоче,
якби не серце, що весни так хоче,
моїм думкам воно шепоче щось.

А що весна? Вона ж, по суті, жінка.
Їй притаманні непостійність і каприз.
І кожний день несе в собі сюрприз.
Вона мов пісня, що лунає дзвінко,
й художника улюблена картинка.
Поети надають їй найніжніших рис.

Навіщо вам симфонії Шопена,
коли вона сестра їм однойменна?
Краси соната, щастя і життя.
Вона - шедеври, нариси, ескізи.
Вона в усмішці дивній Мони Лізи
і за вікном вона. Моя весна.
Наталія Гаєвська

Не суди, не знаючи напевно,

Хто твій ворог, де і хто твій друг.

Не суди, лише молись смиренно,

І геть покине тебе цей недуг.
Генріх Акулов

На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима, з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.

Від цього світ не зміниться ні трохи,
А все залежить від людських зіниць:
В широких відіб'ється вся епоха -
У звужених - збіговисько дрібниць.

Ліна Костеко

Весна, як жінка.Жінка, як весна: Буває ніжна, а бува примхлива, То зазвучить грайливо, як струна, А то раптово вибухне, мов злива!.. Весна і жінка.Жінка і весна: У них обох свої земні турботи Своя морська бездонна глибина, Свої космічні зоряні висоти. І не спізнаєш істину сповна, Бо хміль думок обсиплеться, мов сонях... Весна-це жінка.Жінка-це весна: Чиясь розрада і чиєсь безсоння...

Наталя Данилюк

Якщо не можна вітер змалювати,
прозорий вітер на ясному тлі, -
змалюй дуби, могутні і крислаті,
котрі од вітру гнуться до землі. 

Ліна Костенко

Завжди залишайся людиною

при різних життєвих обставинах.

Настане той день, що стежиною

тебе проведе по западинах.

Не можна ніколи здаватися,-

бо мрія - мінлива, образлива..

властиво усім помилятися

життєва стежина - виснажлива.

Стояла я і слухала весну,

   Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

   То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

   Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

   Те, що давно мені співали мрії.

Леся Українка